|
|
 |
Утвердження відкритості в стосунках із зовнішнім світом, зможе в певній мірі вирішити цю проблему. Тому відбувається методологічний поворот від філософії свідомості до філософії комунікації, до діалогу.
Розуміння має діалогічну основу, а майбутнє полягає не в індивідуалізмі, де за основу береться самотня людська особистість, і не в колективізмі, де особистість повністю розчиняється у спільностях, а у сфері ''між'', у конкретному спілкуванні.
Хоча відомий філософ І.Кант заперечував співчуття як морально цінне, виходячи зі створеної ним системи раціоналістичної етики. Мораль, за Кантом, є сферою належного. Основу морального обов'язку слід шукати "не в природі людини або тих обставинах у світі, в котрі вона потрапила, а в апріорі виключно в поняттях чистого розуму". У якості основного закону етики Кант запропонував безумовне внутрішнє воління - категоричний імператив, який не залежить від будь-якого потягу людини. Кант намагався чітко відокремити усвідомлення моральнісного обов'язку від чуттєвої, емпіричної схильності до виконання морального закону (при цьому саме почуття поваги до морального закону є таким, що виникає на інтелектуальній основі). У випадку конфлікту між чуттєвою схильністю і моральним законом, вважає Кант, необхідне безумовне підкорення моральнісному обов'язку. А відтак стає зрозумілим, що розглядаючи проблему моралі у такий спосіб, співчуття для Канта, як і інші почуття загалом, не відіграють вирішальної ролі у становленні моральності людини, оскільки вони є лише сліпим потягом, що не має ніякого зв'язку з моральним законом.
Діалог – це зустріч між людьми, передумовою якої виступає взаємна відкритість. У діалозі відбувається становлення людської особистості. Діалог визначає справжню людську спільноту, оскільки учасниками діалогу створюється спільна мова, що дає можливість досягти їм згоди, а не підкоряти іншого власній мірці.
Особливу увагу феномену співчуття, його місцю і ролі у житті суспільства приділяв Ф.Ніцше. Відомо, що він не тільки не визнавав моральну значимість співчуття, а й навіть вважав його шкідливим для людини. З нашою погляду, таке ставлення Ніцше до співчуття зумовлюється його ставленням до сучасної моралі, а також його уявленням про те, яка саме поведінка людини є справді моральною. Основні цінності сучасної моралі спрямовані тільки на збереження спокійного, без проблемного існування більшості людей. Нормативні вимоги цієї моралі, в основі яких лежить ідея всезагального блага, змушують людину мислити, діяти без внутрішньої зацікавленості, внутрішньої необхідності, без глибокого особистісного вибору. Ніцше досить чітко розмежовував моральну діяльність і моральні судження про діяльність, відмовляючи претензіям останніх на істину у традиційному розумінні цього терміну, та визнавав мораль як явище, як вияв особистості, але заперечував її як кодекс ти норму. Саме тому, що будь-яка норма повинна бути поставлена над особистістю, над нашим «Я». Будь-яка норма - це завжди початок розрахунку, розумності, цілеспрямованості, це боротьба людини з власною природою.
У зв'язку я цим постає питання: якщо співчуття - це почуття, що виникає безпосередньо, спонтанно, його неможливо викликати тільки вольовим зусиллям, тобто воно є природним для людини, то чому ж у такому випадку Ніцше не визнає його цінності? З позиції Ніцше, співчуття не відповідає цьому критерію за цілою низкою причин. Перша з них стосується того, що всезагальне розповсюдження співчуття є очевидною атакою страху людини перед стражданнями. А це в свою чергу, свідчить про те, що людина стала слабкою і безсилою. Вона все більше цінує свою безпеку та свій добробут і живе з почуттям постійного страху їх втратити. Такі люди не тільки бояться страждань для самих себе, вони також не можуть бачити і чужі страждання. Страждання - це те, що має бути знищеним, - така установка викорінилася у свідомості сучасної людини. Самостійне подолання страждання - це могутній стимул до самовдосконалення, самоствердження людини. Вод
|
